— Чого в клуб не йдеш? — спитав Мишко, сідаючи поряд з Жердяєм.

Жердяй подивився на спину матері і нічого не відповів.

Мишко кивнув головою на двері:

— Ходімо!

— Миколу нашого заарештували, — сказав Жердяй, і губи в нього затремтіли.

— Я чув, — відповів Мишко. — Я їх вранці бачив, вони в човен сідали. І Микола, і Кузьмін.

Переставляючи горщик в печі, Марія Іванівна раптом сказала:

— Може, вони й посварилися там, не знаю. Тільки не міг його Микола вбити. Він і мухи не зобидить. Та й навіщо йому? І сперечатися їм нема з-за чого. І ніякого револьвера в нього нема. — Вона раптом кинула рогач і, закривши обличчя руками, заплакала: — Чотири роки в армії відслужив… Тільки жити почав… І таке лихо… Таке лихо… — Вона здригалась і повторяла: — Таке лихо… Таке лихо…

— Треба їхати до міста і захищати його, — сказав Мишко.

Марія Іванівна витерла очі фартухом:

— На захисників гроші потрібні. А де їх узяти?

— Ніякі гроші не потрібні. В місті є безкоштовна юридична допомога. При Будинку селянина. І взагалі Миколу виправдають. От побачите.

Марія Іванівна тяжко зітхнула і знову взялася за свої горщики та рогачі.

Мишко дивився на її згорблену спину, худу, натруджену спину наймички, на мовчазного Жердяя, на убогу обстановку, і серце його стискалося від жалю ї співчуття до цих людей, яких спіткало таке несподіване і страшне лихо. І хоч Мишко ні на мить не сумнівався, що Микола не винний і його виправдають, він розумів, як важко зараз Марії Іванівні і Жердяю. Сидять самі в хаті, соромляться вийти на вулицю, ніхто до них не ходить.

— Питає його міліціонер, — знову заговорила Марія. Іванівна: — «Ти вбив?» — «Ні, не я». — «А хто?» — «Не знаю». — «Як же не знаєш?» — «А так, не знаю. Обмірили ми луг, я й пішов». — «А чому один пішов?» — «Атому, що Кузьмін на Халзан пішов».