Піонери засміялись.

Муха боязко озирнувся на всі боки:

— А ви не смійтесь. Гріх сміятися.

Кит, якому цього разу не вдалося лишитись на кухні, сказав:

— Дрова, хмиз, гриби ви либонь збираєте, не боїтесь.

Муха хитнув головою:

— То інша справа. Тоді лісовик мовчить, не сердиться. А для клубу, бачиш, не дає, не дозволяє.

— І без лісовика обійдемося, — сказав Мишко. — Славко, біжи із своєю ланкою по ялинку, а ми тут займемося книжками.

Біля книжок поралися довго. Одні діти принесли прочитані, другі побігли по книжки додому, треті просили, щоб їм видали нові, а старі вони потім повернуть. Ще довше вибирали книжки. Кожен розглядав свою, потім ту, що взяв сусід. І, звичайно ж, сусідова подобалася більше. Книжки з малюнками брали охоче, а від антирелігійних відмовлялися: «Мати побачить — викине».

Підійшли ще двоє хлопчиків. Один товстий, мордатий, ніс кнопкою — Сенько, син куркуля Єрофєєва. Другий шістнадцятирічний, високий, дурнуватий — Якимко-бельбас, хоч і син бідняка, але вірний друг і лакуза Сенька Єрофєєва.

— А! — закричав Сенько. — Піонери юні, голови чавунні, самі олов'яні, чорти окаянні!.. Це що? — Він видер у однієї з дівчаток книжку. — Знову проти бога? — Потім з підлесливою і разом з тим нахабною усмішкою звернувся до Мишка: —Дав би й мені почитати, га?

— Дати можна. Тільки не цю. Цю Віра бере. Мишко спокійно взяв із Сеньчиних рук книжку і повернув її Вірі.

— Подумаєш, Вірка шмарката! — гмукнув Сенько. Потім єхидно запитав: — Що це вас так мало? Порозбігалися, чи що?

— У таборі лишилися, — відповів Мишко.

— Знаємо! — Сенько повернувся до Якимка-бельбаса. — Порозбігалися хто куди. Тепер не позбираєте.

— А ти й радієш! — докірливо зауважив Муха.

— Мовчи, Мухо! — визвірився на нього Сенько. — Ти мені пліт віддавай, чуєш! Голову одірву.

— Не брав я твого плоту.